9.07.2011
Сьогодні, нарешті, ми перетнули кордон між Польщею та Німеччиною. Першим
містом на Німецькій землі був Берлін. На мою думку це надзвичайний початок дня
та подорожі. В автобусі нас не годували, як минулого разу, мабуть того, що тур
фірма, в якій я замовляла квитки, облажалася і в останні хвилини мене перекидали,
як багаж, із одного автобуса на інший. А ще, модель автобусу була старувата і,
як наслідок, не мега комфортна J. Стоп! Повернемося до їжі в автобусі. Не годували..як
наслідок, всі, хто був зі мною минулого разу в Німеччині і дивом опинився в
цьому році, сумували за німецькими сосисками та солоними огірочками. Тож
стомившись відбиватися від впертого голоду яблуками та бананами я не стрималась
поласувати сосисочкою в Берліні. М-м-м!! Я була задоволена більше ніж!
Після Берліну був Магдебург, а далі Ганновер. Ви запитаєте: А Бремен? А от
така халепа, мої любі. В наслідок лажі з моїм автобусом я їхала іншим рейсом,
де не було Бремена. Кінцевою точкою для мене став Ганновер. В цьому Гавновері,
до речі, гарне місто, просто якось наболіло,
я купила квиток, хай би йому, за 22 євро до Бремена.
До потяга залишалось 20 хвилин і я побігла за валізою та попрощатися з
дівчатами. В цей момент моє серденько почало битися швидше та ще й якось
йокати. Очі налились сльозами. Мені так не хотілося залишатися самотньою. Я
стрималась, адже мене всі так втішали, що було б соромно рюмсати. Сіла в ліфт і
поїхала на платформу. Так, ліфт, на один поверх. Просто все ж для людей (дем
Дойчен фольке) і що би не волокти по східцям цю важезну валізу якийсь Фріц придумав ліфт до платформи. 8
ліфтів на 16 платформ – зручно, аж людиною себе відчула. Знайшла потяг, зайшла,
препаркувала торби і давай шукати біля них вільне місце, що б самій
парконутись. Ввічливо підійшла до жіночки в навушниках і кажу: Еншульдігунг зі
бітте, дізес цуг нах Бремен фарен? Вона мені так єхидно посміхаючись: я! Далі
кажу їй: Данке, хір іст фрай? – а вона киває, що фрай! І починаю дьоргати свій
рюкзак із вільного місця. Совала його і туди і сюди, а він не пролазить, мені
ніяково стало, кажу: – еншульдігунг,- а вона мені щось почала швидко варнякати
потім встала і пішла пересіла. Ну я так думаю, що сказали мені типу :
Понаїжджали тут, а корінним німцям тепер і сісти ніде.
Я її «благословила», і сіла собі там
де хотіла. Сиджу, а сльози душать. Як уявлю, що приїду до нового міста, куди
йти – хтозна, що казати коли в голову лізе тільки «до дому хочу!!!». Дівчата, в
кількості 5 чоловік, плюс викладач, разом будуть, а я одна однісінька. Як би
хтось хоч на соту частину відчув, як мені тяжко було. Сльози виступили, я шмаркати
почала, а потім думаю, чого ж це я на очах у коханої Німеччини, поїду краще в
Бремен, дочекаюсь поки повітря зі своєю вологістю 83% змішається з темними
фарбами ночі, і аж потім виплачусь.
Приїхала в Бремен. Вийшла з будівлі до величезного стадіону, коряво спитала
де тут найближча «хальтештеле» і почухрала колесами до карти. Карта, як карта,
знати б тільки де шукати. Вирішила зателефонувати додому, що б тато в Інтернеті
знайшов мені вулицю і сказав, де вона хоч знаходиться, щоб я знала в якому
районі шукати. Стояла, стояла, а потім думаю, чи в мене язика не має, дзвоню
оце на Україну по такому тарифу, що аж очі із зіниць випадають, так це ще й
дешева версія. Пригладивши розвіяне вітром волосся я почала питати : - во іст
Фрілінга штрасе? – на мене всі дивились, як на прибульця..я вже, з гаряча,
почала думати, що немає такої вулиці. Потім написала її на огризку паперу і
почала його всім тицяти, бо моя вимова, явно ще не пристосована для німецького
середовища, таки дуже підводила мене. Через 20 хвилин безуспішних пошуків мені зустрівся диво
німець. Коли я почала щось базікати на ломаній німецькій, він запитав чи
розумію я російську. Я від радості аж в долоньки заплескала. Так, звичайно ж
розумію. І потім він почав лопотіти щось на ламаній російській, та такій
ламаній, що я ледве сенс в його словах впіймала, але це було набагато краще ніж
з ідіоцьким виразом обличчя слухати німців. І сказав мені той диво німець щоб я
йшла в інформаційне бюро, і там мені знайдуть мою вулицю і розкажуть як і чим
туди потрапити.! І я потягла своє тіло на іншу сторону Хауптбанхофу.
В цьому бюро я не сміливо протягнула
огризок паперу, на якому була написана назва вулиці, суворій тьоті з іншого
боку скла, і так само не сміливо сказала: - Кьонен Зі хільф мір, бітте, іх зухе дізес штрасе – після цього вона почала
сильно стукати по клавіатурі, а згодом протягнула мені аркуш паперу, формату
А4, на ньому обвела мені номер платформи, автобуса, зупинку на якій я повинна
вийти і від неї 9 хвилин йти пішком до моєї Фрілінга штрасе. Я була щаслива,
спитала ще скільки «костет» її послуги, вона суворо закивала головою і сказала:
- Фрай.
Я пішла шукати серед розмаїття платформ свою «С» і свій автобус. На табло я
побачила, що залишалось чекати 22 хвили і вирішила сісти. Дочекалася – сіла –
поїхала! Але тут звідки не візьмись нова проблема. Мені потрібно було встати на
Хемм штрасе, а їх на аркуші паперу будо дві. Встала на другій і облажалась.
Дочекалась поки цей автобус повертатиметься назад, цього разу водій на мене
дивно дивився, і я вирішила в нього запитати, тицьнувши йому аркушик, де та
вулиця яку я шукаю і на якій зупинці мені встати. Він похитав головою, потім
запитав щось у диспетчера і розповів мені все, ще й сказав що скаже мені де ця
зупинка. Вигляд у нього був дуже-дуже суворий, але серце добрим. Почувши
потрібну запинку я приготувалась виходити поглянувши в дзеркало водія, він
пильно дивився чи збираюсь я виходити, і коли наші погляди зустрілись я кивнула
головою з питальною інтонацією, і він злегка кивнув закривши очі, це був знак
згоди. Я вигукнула «Данке» дивлячись в те ж
саме дзеркало і вийшла. Дорога до будинку була довгою, але я думаю кожне
заняття, пошук, в перше здається довшим ніж є насправді. Я прийшла. Мене
чекали, запитали, чому я так довго. Я почала розказувати свою сумну історію, а
жіночка із здивованим виразом обличчя мене слухала. Не знаю була вона здивована
історією, скоріш за все, але ще її здивувала моя не ідеальна німецька. Але не
дивлячись на це ми порозумілись, вона віддала мені ключі, я написала батькам, що
зі мною все добре і при першій же нагоді подзвоню. Зайшовши в дім була приємно
здивована, він мені подобався. Його ідеально білі стіні, море фотокарток,
свічок і книг – мрія. Прийняла душ, розпакувала валізи і лягла спати. Плакати
вже не хотілось. Чи то ночі були не такі темні, чи сил не було, чи то просто
місця сльозам. Я була щаслива, така
щаслива, що хочу плакати коли пишу це і
згадую свої відчуття, які не можна викласти на папері, просто ще не існує слів
якими можна описати такого роду переживання,
але про них хочеться кричать на весь світ, кричати поки не втратиш голос. Про
ці почуття можна плакати, сміятись, стрибати і непорушно лежати на полу чи у
ліжку, бігти і ловити губами краплі дощу та вітру, стояти на краю Великого
Каньйону розкинувши руки по обидва боки і не дихати. Ці почуття сильні, теплі,
скажені і нестримні. Я не маю цьому назви, але я відчуваю це. Завжди. Я
стараюсь завжди йти до таких почуттів, бо з ними життя стає яскравішим,
цікавішим і різноманітнішим. А я люблю яскраві барви. Це як жовта парасолька
серед розмаїття чорних.
Я заснула.
Комментариев нет:
Отправить комментарий