Щоденник перебування в Німеччині 2011 (частина 2)

10.07.2011

Прокинувшись я помітила багато світла в кімнаті, синє небо і біленькі хмарки. Поглянула на годинник – п’ята ранку. На вулиці було так світло, що я не змогла знову заснути, так дрімала помалу. Потім встала і пішла на кухню щоб приготувати сніданок і почати збиратись до школи. На кухні лежала велика карта з масою поміток, папірців, ще роздруківки рейсів автобусу до центру міста, та до школи. Сьогодні мене все радувало! Поїла, забралась, послухала німецьке радіо і в чверть на дванадцяту вийшла з будинку, щоб не спізнитись вирішила вийти на сорок п’ять хвилин раніше. Спізнилась. Моя господарка Изабелла, яка в ідеалі повинна була жити зі мною, кудись поїхала залишивши мені море усіляких повідомлень, подумала, що я буду навчатись в університеті і залишила мені роздруківки маршруту до університету. На зупинці біля університету я побачила дівчину, запитала у неї де «Хохшуле Бремен» і вона сказала, що прямує туди ж. я поїхала за нею. По ходу я все записувала, бо мені ж додому ще треба було повертатись. Вийшла там де вона мені сказала, запинка «хохшуле Бремен». Пішла до школи, але бачу, що на фото вона була якась інакша. Зайшла в середину, підійшла до німецького дядька і розказала, що шукаю школу бо маю «зоммершпрахкурс», а школа моя знаходиться на «Вердер штрасе, 73». Він попросив показати мене запрошення, і тут я згадую, що залишила все це вдома, забула. Нічого страшного не сталось, дядя дав мені проспект з інформацією про школу, обвів кружечком пункт призначення, намалював кількість запинок, потім де я маю вийти, куди поїде «штрасенбан», а куди повинна піти я. Як кажуть: розжували, в рот положили, ще й ковтнули. А ще кажуть, що німці не допомагають. Хм…так просили. Треба з жалісливим виглядом, наче ти от-от впадеш знесилений і розбитий суворими буднями. Тоді вони обов’язково допоможуть, бо якщо ти впадеш у них перед носом, вони не зможуть тебе покинути помирати, бо тут сусід сусіда здасть, і їм прийдеться носитися з тобою ще довго, а це їм не дуже потрібно.

Я подякувала – вийшла – знайшла – сіла – встала – знайшла!

Зайшовши в школу запитала у хлопчини, де тут «зоммершпрахкурс», він мені тицьнув пальцем на відкриті двері за моєю спиною і я почимчикувала туди. Мені дали папку за моїм ім’ям, документами, потім за сусіднім столом я забрала решту грошей із стипендії. Сіла слухати про подальші дії, про документи які в папці знаходяться. Познайомилася з хлопчиною з Тайвані, нам разом пояснювали про хід навчання, вільного часу та про багато іншого. 

P.S. На цьому і завершилась моя писанина! Дні були насичені, часу було все менше....тусовки, гулянки, симпатичні німці, це ж Німеччина - дешеві шмотки та алкоголь! Ви, дорогі читачі, повинні мене зрозуміти!